Після чергового перегляду кінофільму "12 стільців" в постановці М. Захарова я упіймав себе на думці, що Гайдаевская кіноверсія знаменитого роману Ильфа і Петрова приносить мені набагато більше задоволення. І справа тут зовсім не в таланті режисерів.
Адже саме фільм Захарова уперше познайомив мене з Остапом Бендером, ця кіноверсія мені подобалася, тому в упередженості мене запідозрити важко. І у Гайдая, і у Захарова є свої цікаві режисерські знахідки, у кожного грають імениті талановиті актори. Але мова тут піде не стільки про режисерську майстерність, скільки про адекватність кіноверсій духу самого роману.
Розпочнемо з того, що екранізація Гайдая була першою і, пам'ятається, не уникнула критики прихильників книги, давно вже культової, що стала, особливо в середовищі творчої інтелігенції. Природно, друга екранізація робилася Захаровим вже з урахуванням наявності першої. Тому вона була розрахована на доскональне знання тексту і усвідомлення глядачами його культовості. Зверніть увагу на бутафорський антураж, величезні лакуни в сюжеті(попри те, що фільм чотирьохсерійний), деяку затягнутість окремих сцен, смакування вже класичних фраз, велику кількість пісень і театрального позерства. Але найголовніше — це трансформація образів головних героїв — Киці і Остапа(трансформація на тлі книги і першої екранізації, звичайно).
Річ у тому, що творчій інтелігенції з часів хрущовської відлиги завжди хотілося здаватися в очах собі подібних до тієї, що злегка дисидентствує, обраній, отакими "кухонними аутсайдерами". Вихолощення радянської ідеології привело до того, що в моді опинилося все, що протистояло, не відповідало їй(не важливо, в якому ракурсі). Недаремно наших доморослих "західників" так притягнула і зачарувала фігура Остапа Бендера. Цей симпатичний шахрай і шибеник, що сипле влучними афоризмами(незважаючи на безпритульне дитинство і неписьменність), утілив в собі вільний і грайливий дух такого "радянського Локи", що уміє обдурювати суспільство і що одночасно шанує(в міру сил) Кримінальний кодекс.
Проте, як це відбувається з будь-якою культовою річчю, образ Остапа в середовищі інтелігенції незабаром став непомітно очищатися від усього "зайвого". По-перше, з нього потихеньку випаровувалося те, що називається людяністю. Її замінив зовнішній шик, уміння легко і красиво провертати свої справи. "Замріть, ангели! Дивіться — я граю. / Розбір гріхів моїх залиште до пори. / Ви оціните красу гри" — ця фраза з пісні чітко відображає головний акцент Захаровского фільму. Остап тут цілком підпорядкований "красі гри". В результаті з його образу випарувалася ще одна якість — природність. Фільм Захарова дав нашій творчій еліті абсолютно інший образ шахрая. Живий, безпосередній, спритний, людяний шахрай перетворився на плакатного незворушного красеня з холодним поглядом удава, такого блискучого "надафериста без страху і докору".
Довести це неважко. Досить переглянути фільм, де співаючий і танцюючий танго Остап вибиває пані скла і практично ніколи не сміється, а лише криво посміхається. Але наочніші його взаємовідносини з Кицею Воробьяниновим — персонажем украй неприємним, щоб не сказати — огидним. Якщо у Гайдаевского "сорочки"" -Остапа відношення з Кицею майже батьківські(точніше, майстри, що нагадують стосунки, з тупим і порочним учнем), то у фільмі Захарова — це швидше за все союз "пахана" і "шестірки". Недаремно кількість загроз і ляпасів у бік "проводиря дворянства" в другій кіноверсії явно "зашкалює". Не дивно, що образ Киці тьмяніє, і він з колишнього "проводиря" перетворюється на жалюгідну і забиту істоту.
А тепер згадайте книгу і скажіть, хто з режисерів був точніший. Навіть вбивство Остапа в Захаровской постановці виглядає таким, що менш шокує і навіть психологічно виправданим. Окрім пожадливості, Киса-Папанов повинен відчувати до подібного "пахана"" -Остапу просту людську ненависть. Та і при усій повазі до таланту Папанова, образ Киці у виконанні Филлипова, безумовно, адекватніший книзі, починаючи із зовнішності і закінчуючи зарозумілими дворянськими манерами. Про Остапа у виконанні Гомиашвили ще можна сперечатися, але Гайдаевский Киця майже бездоганний. В принципі, Миронов міг би легко стати таким же бездоганним Остапом(згадаємо його тонкі психологічні, душевні ролі), але.
Такий Остап нашій інтелігенції, "білою кісткою", що давно вважає себе, і що мріє про красиве життя в Ріо-де-Жанейро, був не потрібний. Добродушна спритна людина була підмінена шикарним егоїстом з манерами денді(незважаючи на відсутність шкарпеток). Не переставши бути смішним, фільм втратив усю теплоту оригіналу, сконцентрувавши увагу глядача на "красі гри".
Стаття була б неповною без згадки про третього Остапа, зіграного Юрським в "Золотому теляті"(режисер — Михайло Швейцер). Ось тут, по-моєму, образ особливо вдався. Режисер і актор вгадали і торкнулися тієї важливої ліричної струни, яка чутна у багатьох іронічно-сумних монологах Остапа. Шкода тільки, що сам фільм "Золоте теля" менш динамічний, надмірно затягнутий і більше блекл, ніж екранізації "12 стільців". Втім, в цьому трохи провини режисера — таке і першоджерело. Але сумний Остап, Остап, слабинку, що дає, не був затребуваний тими, хто хотів потрапити в Ріо-де-Жанейро і походити у білих штанях.
Кінцівка "Золотого теляти", на жаль, виявилася пророчою. І що таке це довгождане "Ріо-де-Жанейро", ми вже знаємо.
